Історія розвитку вітчизняної невропатології Статті з неврології

18.07.2015

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ НЕВРОПАТОЛОГІЇ

Основоположником вітчизняної невропатології — науки про захворювання нервової системи — є голова московської школи невропатологів А. Я. Кожевников, творець першої в світі кафедри і клініки нервових хвороб. До виділення в самостійну науку невропатологія була складовою частиною терапії або психіатрії. Перша клініка була відкрита у 1869 р. в Московському університеті. При Військово-медичній академії в Петербурзі в 1881 р. була відкрита друга російська клініка нервових хвороб (як частина психіатричної клініки), яку організував В. П. Мержеевский. У наступні роки стали створюватися клініки нервових хвороб в Казані, Києві, Одесі, Харкові та ін

А. Я. Кожевников (1836-1902) відомий як чудовий лікар, вчений, педагог. Описаний ним варіант епілепсії з постійними клонічними судомами в якої-небудь групи м’язів, переміжними з генералізованими епілептичними судомними нападами, у світовій медицині отримав назву ко-жевниковской епілепсії. Ним написаний відомий «Курс нервових хвороб», що витримав 5 видань. Він вніс істотний внесок у вивчення афазії, особливо сенсорної, а також у вивчення гістології нервової системи, зокрема уточнення будови кірково-спинномозкових (пірамідних) шляхів, ядер лицьового і глазодвига-тельного нервів, вперше докладно описав запальні зміни клітин передніх рогів спинного мозку при поліомієліті. А. Я. Кожевников виховавши низку талановитих учнів, в числі яких були С. С. Корсаков, В. А. Муратов, Л. С. Мінор, Р. І — Россолімо, А. А. Корнілов, Л. О. Даркшевич та інші видатні представники московської неврологічної школи.

Кращим учнем А. Я. Кожевнікова був В. К. Рот (1848-1916), відомий роботами в області вивчення прогресуючої м’язової а1рофии, бічного аміотрофічного склерозу, патоморфології сирінгомієлії. Їм описана особлива форма невралгії латерального шкірного нерва стегна, що отримала назву хвороби Рота. В. К. Рот проводив велику організаційну і громадську роботу, брав участь в організації неврологічної та психіатричної допомоги населенню Москви. У 1911 р. В. К. Рот з Р. В. Россолімо та деякими іншими прогресивними професорами в знак протесту проти реакційної діяльності міністра освіти Л. Кассо залишив кафедру і пішов з університету.

З 1911 по 191@ р. кафедру очолював Ст. А. Муратов, вивчав судинні та травматичні ураження мозку, епілепсією і уделявший особливу увагу дитячої невропатології.

Керівником кафедри з 1917 по 1927 р. був всесвітньо відомий невропатолог Р. В. Р о з з о л і м о. Його роботи присвячені різним захворюванням нервової системи: спинний сухотке, сі-рингомиелии, розсіяного склерозу, травм нервової системи і т. д. Загальне визнання знайшов описаний ним пальцевої рефлекс ноги — симптом пірамідної патології. Багато праці він присвятив розробці приладів для об’єктивного дослідження і реєстрації функцій нервової системи—клонографа, диадохокимографа, динамометра та ін.; один з перших став застосовувати хірургічні методи лікування при нервових хворобах. Близько половини наукових праць Р. В. Россолімо присвячено питань дитячої психології та дефектології. У його клініці вперше в світі було створено відділення для нервовохворих дітей. За політичними поглядами Р. В. Россолімо примикав до передової професури свого часу.

Наступником Р. В. Россолімо з’явився Е. К. С е п п (1878-1957), учень В. К. Рота, який керував кафедрою з 1927 по 1957 р. Е. К. Сепп був автором робіт в області еволюції і патоморфо-логії нервової системи, робіт по судинним і травматичним ураженням нервової системи, епілепсії.

Поряд з московською неврологічної школою розвивалася і

•петербурзька. Основоположник клініки нервових хвороб в Петербурзі В. П. Мержеевский (1838-1908) експериментально розробляв питання фізіології і морфології нервової системи, одночасно з В. А. Бецом описав гігантські пірамідні клітини кори великого мозку; він вивчав пухлини мосту, бічній амиотро-

•фических склероз, односторонню атрофію особи та інші захворювання нервової системи. Особливо відомі його роботи з вивчення мозку хворих, що страждали ідіотією.

До числа його учнів відноситься В. М. Бехтерев (1857— 1927) — один з видатних діячів вітчизняної медицини. В. М. Бехтерев після закінчення Медико-хірургічної академії (1881 р. перейменованої у Військово-медичну академію) працював на кафедрі нервових і душевних хвороб під керівництвом В. М. Балінського, потім І. П. Мержеевского; в 1885 р. був обраний ординарним професором кафедри психіатрії в Казані, а в 1894 р. повернувся до Петербурга і очолив кафедру нервових і душевних хвороб Військово-медичної академії.

Заслуги В. М. Бехтерева перед російською і світовою наукою незліченні. Важко переоцінити його внесок у вивчення морфології

•нервової системи. Його книга «Провідні шляхи головного та спинного мозку» була перекладена багатьма мовами і принесла йому славу видатного нейроморфолога. Експериментальні нейро-фізіологічні роботи В. М. Бехтерева були узагальнені в «Основи вчення про функції мозку». Питання семіотики, діагностики та клініки захворювань нервової системи були викладені в книгах

«Загальна діагностика нервових хвороб» і «Нервові хвороби в окремих спостереженнях». Ім’я В. М. Бехтерева, автора понад 700 наукових праць, увічнено в назвах ряду морфологічних структур нервової системи, симптомів, хвороб. Так, їм описані верхнє вестибулярне ядро (ядро Бехтерева), оливоспинномозго-вої пучок (пучок Бехтерева), центральний шлях покришки, що носить його ім’я; 15 рефлексів і 10 симптомів, у тому числі згинач-ний пальцевої рефлекс при пірамідної патології (захисний рефлекс Бехтерєва), описаний французькими авторами Марі і Фуа лише через 5 років, виличної феномен Бехтерєва при ураженні мозкових оболонок, хоботковый (ротової) рефлекс Бехтерєва. В. М. Бехтерев вперше виділив і описав анкілозуючий спон-дилоартрит—»задерев’янілість хребта з викривленням» (хвороба Бехтерева), акроэритроз, хореическую епілепсію та ін

Вносячи нове у всі види лікування, В. М. Бехтерев став автором низки лікарських прописів, засновником розробленого ним методу колективної психотерапії, успішно застосовується при алкоголізмі.

У 1903 р. В. М. Бехтерев організував Психоневрологічний інститут, до викладання в якому були залучені такі вчені, як М. М. Ковалевський, М. Е. Введенський, П. Ф. Лесгафт, А. А. Ухтомський, Д. А. Догель та ін

Перше в світі нейрохірургічне відділення було відкрито при його клініці в 1907 р. Очолив це відділення асистент В. М. Бехтерева Л. М. Пуусеп.

В. М. Бехтерев відкрито співчував революційного руху. У 1913 р. як «крамольний» професор він змушений був залишити кафедру Військово-медичної академії. В. М. Бехтерев був одним з перших великих вчених, які перейшли на бік Радянської влади. Відповідно до вимог радянської дійсності перебудовувалися створені і керовані ним лікувально-профілактичні установи. В. М. Бехтерев був членом Ленінградського Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів ряду скликань.

Після відрахування В. М. Бехтерева з академії кафедра нервових і душевних хвороб була розділена і кафедру нервових хвороб очолив М. Н. Жуковський, а після його смерті, в 1916г.— М. В. Аствацатуров.

М. І. Аствацатуров (1877-1936) — один з видатних учнів В. М. Бехтерева. Він є автором понад 100 робіт, присвячених різним питанням теоретичної та клінічної невропатології. Його підручник з нервових хвороб витримав 8 видань. Найбільшу популярність принесли М. В. Аствацатурову біогенетичні роботи з вивчення рухових і рефлекторних розладів (пірамідних симптомів, контрактури Верніке— Манна та ін) у світлі еволюційного вчення, розглядали їх як рудиментів функцій, підданих у філогенезі регресу під впливом більш молодих утворень нервової системи. Ряд його робіт присвячений биогенетическому аналізу антагоністичної взаємодії різних видів чутливості, проблемі болю, розгляду психосоматичних взаємозв’язків. Одним з перших вітчизняних невропатологів М. І. Аствацатуров описав епідемічний енцефаліт, зазначивши в клініці цього захворювання новий симптом (акайрию). М. В. Аствацатуров виховав ціле покоління невропатологів, серед яких С. В. Карчинян, І. Я. Раздоль-ський, А. В. Тріумфів.

З 1936 р. кафедру нервових хвороб Військово-медичної академії очолював Б. С. Дойников (1879-1948), який працював в області гистопатології нервової системи. Він вивчав внутриство-ловую топографію периферичних нервів, гистопатологию симпатичних вузлів і оболонок головного мозку, вікову морфологію центральної нервової системи, патоморфологию травматичних уражень нервової системи. В лабораторії Б. С. Дойни-кова працювали Ст. А. Тріумфів, М. С. Скобло, Д. І. Панченко, Д. Т. Куимов, X. Р. Ходос.

Одним з найталановитіших представників петербурзької (ленінградської) неврологічної школи є учень В. П. Мерже-івського Ст. Л. Блуменау (1862-1931), який у 1903 р. був обраний професором кафедри нервових хвороб Клінічного інституту, перетвореного в подальшому в Державний інститут удосконалення лікарів. Л. В. Блуменау належить понад 60 робіт, основною з яких є «Мозок людини», де викладається морфологія і фізіологія мозку у зв’язку з клінікою.

У наступні 29 років ця кафедра нервових хвороб пов’язана з ім’ям С. Н.Давиденкова (1880-1961) — блискучого клініциста, який вніс великий внесок у розвиток вітчизняної неврологічної науки. С. Н. Давиденков залишив значну наукову спадщину, що включає більше 300 робіт. Його наукові інтереси відрізнялися великою широтою. Він займався вивченням симптоматології, патофізіології, клініки різних захворювань нервової системи (травматичних, інфекційних, токсичних, професійних, психогенних). Особливо яскравими були його роботи з спадково-дегенеративних хвороб нервової системи. Його монографія «Спадкові хвороби нервової системи», що вийшла в довоєнні роки, є найкращою серед робіт, присвячених цьому питанню.

Основоположником казанської школи з’явився учень А. Я. Кожевникова і В. К. Рота Л. О. Даркшевич (1858-1925), призначений професором кафедри нервових хвороб у Казанському університеті у 1892 р. за рекомендаціями А. Я — Кожевникова і В. М. Бехтерева. Він вперше описав ядро задньої спайки головного мозку, назване його ім’ям, встановив хід волокон зорового нерва, що беруть участь в утворенні дуги зіничного рефлексу, вивчав ядра додаткового нерва, морфологію нижніх мозочкових ніжок (веревчатых тіл), описав варіанти поліневриту, епілепсії, м’язову атрофію, сухотка спинного мозку. Останні роки життя він присвятив тритомного видання керівництва по нервових хвороб, яке не втратило значення до теперішнього часу.

Учнями Л. Про Даркшевича були А. В. Фаворський, В. П Пер

вушин, Н. Е. Осокін, П. І. Эмдин, очолили надалі кафедри нервових хвороб в Казані, Пермі, Саратові, Ростові-на-Дону.

Незабаром після створення кафедр нервових хвороб в Москві, Петербурзі й Казані такі кафедри були організовані в Києві, Одесі, Харкові. В Київському університеті самостійна кафедра нервових хвороб була створена в 1903 р. Очолював її до 1918 р. М. Н. Л а п і н с к і в. Основними напрямками його робіт були клініко-фізіологічне та клініко-патофизиологическое. Його дослідження стосувалися динаміки і пластичності рефлекторної функції, змін моторної функції при ураженні еферентних систем, спінального представництва моторної системи, а також стану сухожильних рефлексів нижче рівня перерви спинного мозку, що стало розвитком досліджень В. М. Сєченова. Експериментальні роботи М. Н. Лапінського внесли багато цінного у вчення про нервову трофике; він вперше широко поставив питання про висцеро-сенсорних і висцеро-моторних феномени.

Після М. Н. Лапінського кафедрою нервових хвороб завідував Ст. Ст. Селецький. З 1922 р. кафедра нервових хвороб Київського медичного інституту, організованого в 1921 р. на базі медичного факультету Київського університету, була розділена на курс факультетської і госпітальної невропатології. Завідувачем кафедри госпітальної невропатології, а потім єдиної кафедри нервових хвороб до 1962 р. був учень М. Н. Лапінського Б. Н. Маньковський (1883-1962). Його дослідження стосувалися теоретичної неврології, рефлекторного механізму уражень нервової системи, нейроинфекций, пухлин нервової системи, нею-роинтоксикаций, порушень мозкового кровообігу, спадкових захворювань, ураження нервової системи при дифузних хворобах сполучної тканини (колагенозах), нейрогеронто-логії. Він вперше в нашій країні описав пухлини шишковидного тіла і краниофарингеомы, деякі екстрапірамідні гиперки-незы і вегетативні розлади при летаргічний енцефаліт;

вперше вивчив і описав епідемічний спалах нейроинфек-інформаційного захворювання, відомого під назвою энцефаломиело-полірадікулоневриту. Концепція Б. Н. Маньківського про цілісність реакцій нервової системи при шкідливий вплив була в подальшому розроблена його учнями щодо промислових інтоксикацій нервової системи і її ураження при хворобах крові. Б. Н. Маньковський задовго до зарубіжних дослідників експериментально довів можливість спазмів мозкових судин під впливом термічних, механічних, хімічних і інших подразників.

Б. Н. Маньковський експериментально вивчив патогенез розсіяного енцефаломієліту і встановив шляхи проникнення і поширення вірусу цього захворювання нервової системи. Багато уваги він приділив розсіяного склерозу, узагальнивши свої спостереження, що вийшла в 1941 р. монографії. До вивчення цього захворювання в подальшому неодноразово поверталися його учні, а в даний час на базі кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту створено Український республіканський центр з вивчення розсіяного склерозу.

Серед великих українських невропатологів слід зазначити Л. Б. Литвака. Більшість його робіт відноситься до проблем механізму і патології рухового акту, до вивчення чутливості, спинномозкової рідини, судинних захворювань мозку.

Учень М. І. Аствацатурова і Б. С. Дойникова Д. І. П а н ч е н к о в протягом 30 років очолював кафедру нервових хвороб Київського інституту удосконалення лікарів. Головні наукові напрями його досліджень — регенерація периферичних нервових стовбурів у патологічних умовах, ішемічні ураження периферичної нервової системи, попередження ураження нервової системи при гіпертонічній хворобі. Він є творцем біотрону для лікування хворих з церебральними формами судинної патології.

Поряд з існуючими в Москві, Ленінграді, Казані і Києві зросли неврологічні центри в Мінську, Тбілісі, Єревані, Ризі, Душанбе та в інших містах Радянського Союзу. Велику роль у розвитку радянської неврологічної школи зіграли І. Н. Філімонов, Н. Ст. Коновалов, М. Б. Кріль, Н. В. Гращенков та інші відомі неврологи. Істотний вплив на розвиток сучасної неврологічної науки зробили успіхи в області суміжних наук, зокрема роботи С. А. Саркісова по морфології нервової системи, дослідження Н. Е. Введенського, Л. А. Орбелі, К. Е. Сеппа, М. І. Аствацатурова і їх учнів з вивчення структури та функції нервової системи, праці І. в. Давидовського, К. І. Смирнова, П. Е. Снесарева, Б. З. Дойникова щодо патоморфо-логії нервової системи, розробка В. П. Павловим і П. К. Анохіним питань динамічної локалізації функцій в головному мозку та їх системної організації.

протягом багатьох років однією з найважливіших проблем клінічної неврології є вивчення розладів мозкового кровообігу. Її розробкою зайняті колективи Інституту неврології АМН СРСР, кафедри нервових хвороб 2-го Московського медичного інституту. Військово-медичної академії ім. С. М. Кірова, Свердловського медичного інституту і ряду інших. Застосування сучасних методів дослідження мозкового кровообігу, а також біохімічних і патоморфологічних методик дозволило значно розширити уявлення про патогенез судинних захворювань головного та спинного мозку і запропонувати раціональну класифікацію цієї групи уражень нервової системи, розробити діагностичні та диференційно-діагностичні тести та ефективні способи лікування. Над проблемою розладів мозкового кровообігу працювали і працюють в даний час Н. В. Філімонов, Н. К. Боголєпов, Б. Н. Маньків-ський, Д. А. Марков, 3. Л. Лур’є, Н. Ст. Миртовский, Е. В. Шмідт^ Ю. С. Мартинов, П. М. Сараджішвілі, Р. А. Акімов, Д. К. Луньов та ін

Великі дослідження були проведені радянськими невропато

логами в області інфекційно-алергічних захворювань нервової системи. Істотний внесок внесено в опис епідемічного енцефаліту (Д. О. Даркшевич, М. І. Аствацатуров, Б. Н. Мань-ковським, А. В. Гейманович), вперше вивчено клінічний перебіг кліщового (А. Р. Панов), а також японського, або комариного, енцефаліту (Н. В. Гращенков). Проведені в Інституті неврології АМН СРСР дослідження гострого переднього поліомієліту дозволили розробити систему його активного лікування (Н. А. Попова). Нові концепції щодо етіології підгострого переднього поліомієліту і, зокрема, ролі вірусів у їх виникненні були запропоновані Н. Ст. Коноваловим і О. А. Хондкарианом. Ці дослідження лягли в основу уявлення про повільних інфекціях. При вивченні розсіяного склерозу (Б. Н. Маньковський, М. С. Маргу-лис, Д. А. Марков) була не тільки описана клініка захворювання, але і обґрунтовано ймовірна роль вірусу і аутоалергічних реакцій в його походженні. В даний час питання епідеміології, патогенезу, клініки і лікування розсіяного склерозу розробляються в Москві (В. А. Завалішин), Казані (І. Н. Дьяконова), Києві (А. А. Ярош). Радянськими невропатологами вивчається нею-роревматизм (Ст. Ст. Міхєєв, Н. Б. Маньковський).

Багато наукових колективів (зокрема, очолювані Я. Ю. Попелянським, В. П. Антоновим) працюють над проблемою захворювань периферичної нервової системи. Особливе значення має вивчення вертеброгенного попереково-крижового і шийного радикуліту. До теперішнього часу не з’ясовано патологічні зміни хребців та міжхребцевих дисків, нерідко є патогенетичною основою розвитку радикуліту, а також роль інтоксикацій, інфекцій і різних фізичних факторів в їх походженні. Розроблені різноманітні методи консервативного лікування хворих на радикуліт, у тому числі медикаментозні, фізичні та санаторно-курортні. Вироблені показання для їх хірургічного лікування. Велика увага приділяється боротьбі з професійними шкідливостями, що сприяють виникненню або загостренню цього поширеного захворювання.

Значні успіхи радянської неврології у вивченні спадкових захворювань нервової системи (С. Н. Давиденков, Е. Ф. Давиденков, Б. Н. Маньковський).

Відомих успіхів досягла вітчизняна невропатологія і в області вивчення онкологічних і травматичних захворювань нервової системи, епілепсії, патології вегетативної нервової системи.

При вивченні неврозів особлива увага приділяється їх профілактиці. Урбанізація, науково-технічний прогрес, ускладнення процесів виробництва, збільшення потоку інформації в різних галузях народного господарства — все це висуває підвищені вимоги до нервово-психічній сфері людини і робить актуальною проблему неврозів. Розкриття патогенетичних механізмів неврозів на основі праць В. П. Павлова, С. М. Давиденкова та їх учнів, дозволило розробити нові методи диференційованого лікування та профілактики неврозів.

В самостійний розділ виділилася дитяча неврологія. Значний внесок у розвиток цієї відносно молодої науки внесли радянські невропатологи М. Б. Цукер і Л. О. Бадалян.

За роки Радянської влади в країні зросла велика кількість спеціалізованих неврологічних установ, до 20 тисяч зросла кількість лікарів-невропатологів (у дореволюційній Росії їх було близько 400), що дозволило значно поліпшити неврологічну допомогу населенню.

Все більше підвищується роль вітчизняної неврології в світовій неврологічної науки, розширюється міжнародне співробітництво в цій області. Одним з головних умов успіху радянської неврології є її озброєність науковою методологією, що грунтується на теоретичних положеннях діалектичного та історичного матеріалізму.

Короткий опис статті: невропатолог невролог

Джерело: Історія розвитку вітчизняної невропатології Статті з неврології Нервові хвороби статті з медицини (articles on medicine) Все про медицину

Також ви можете прочитати